ЗМІСТ
Працюючи
над науково-дослідницькою роботою, учні роблять перші кроки до самостійної
наукової творчості. Вони вчаться працювати з науковою літературою, набувають
навичок критичного відбору і аналізу необхідної інформації. Робота
перетворюється на дійсно творчий процес.
Науково-дослідницька
робота готується автором особисто. Як наукова праця вона повинна мати внутрішню
єдність і свідчити про власний внесок її автора в науку.
Метою
будь-якої наукової праці є виявлення нових фактів, висновків, рекомендацій,
закономірностей або ж уточнення відомих раніше, але недостатньо досліджених.
Кожна наукова робота містить теоретичну частину.
Наукову
інформацію в дослідницькій роботі треба викладати у найповнішому вигляді,
обов’язково розкриваючи хід і результати дослідження, із детальним описом
методики дослідження. Повнота наукової інформації повинна відбиватися в
деталізованому фактичному матеріалі з обґрунтуваннями, гіпотезами, широкими
історичними екскурсами та паралелями.
Основу
змісту роботи має становити принципово новий матеріал: опис відкритих фактів,
явищ і закономірностей, а також узагальнення вже відомих даних з інших наукових
позицій або аспектів. З огляду на це матеріал може містити дискусійні питання,
пов’язані з переглядом наявних поглядів та уявлень. Зміст наукової роботи
повинен відповідати вимогам оригінальності, унікальності та неповторності
наведених положень.
Назва
дослідницької роботи має бути якомога коротшою, відповідати обраній
спеціальності та суті розв’язання наукової проблеми (завдання), вказувати на
мету дослідження і його завершеність. Часом для більшої конкретизації до назви
можна долучити невеликий (4-6 слів) підзаголовок.
Розділ 1
ТЕХНОЛОГІЯ РОБОТИ НАД НАУКОВИМ ДОСЛІДЖЕННЯМ
1.1. Вибір теми
Вибір теми є найвідповідальнішим етапом у
діяльності учнів, тому що він визначає майбутню діяльність людини
на все життя і вирішальним чином зумовлює результат наукового дослідження.
Практика показує, що правильно обрати тему – наполовину забезпечити успішне її
виконання.
При обранні теми основними критеріями повинні бути
актуальність, новизна і перспективність; наявність
теоретичної бази; можливість виконання теми в даній установі; можливість отримання від впровадження результатів дослідження технічного,
економічного та соціального ефекту.
Обравши тему, учень має усвідомити сутність пропонованої
ідеї, її новизну й актуальність, теоретичну важливість і практичну значущість.
Це значно полегшує оцінку й остаточне закріплення обраної теми.
Говорячи про новизну ідеї (а отже і теми), не
треба забувати відоме положення, що не все нове є обов’язково прогресивним, так
само як і старе – консервативним. Наукова новизна самої наукової роботи — це
ознака, наявність якої дає авторові підстави використовувати поняття “вперше”
при характеристиці отриманих ним результатів і проведення дослідження загалом.
Для багатьох галузей науки новизна виявляється у
наявності вперше сформульованих і змістовно обґрунтованих теоретичних
положень, методичних рекомендацій, які впроваджені в
практику і суттєво впливають на досягнення нових соціально-економічних
результатів. Новими можуть бути тільки ті положення наукового дослідження, котрі сприяють подальшому розвитку науки або окремих
її напрямків. Новизна історичних досліджень полягає у введенні до наукового обігу
досі не використовуваних джерел, з’ясуванні генезису розвитку
тієї чи іншої галузі знань, у розкритті закономірностей і основних шляхів розвитку
науки і техніки.
Назва наукової роботи не можлива:
·
у формі запитання;
·
як перелік проблем;
·
розпочинатися словами: “До питання…”, “До проблеми…”
тощо;
·
називатися чужоземними словами, якщо без них можна
обійтися, знайшовши потрібний лексичний відповідник в українській мові.
1.2. Складання плану наукової роботи
Від самого початку роботи учню треба мати план
наукового дослідження, хоча б попередній, такий, що буде багато
разів коригуватися. Робочий план наукової роботи допомагає учню скласти його науковий керівник. Крім того, науковий
керівник рекомендує потрібну літературу, довідкові, архівні,
статистичні матеріали та інші джерела за темою; проводить
систематичні, передбачені розкладом бесіди і консультації; оцінює зміст виконаної роботи як частинами, так і загалом. Отже, керівник надає наукову та методичну допомогу, систематично контролює
виконання роботи, вносить необхідні корективи, дає рекомендації стосовно
доцільності прийняття того чи іншого рішення, а також робить висновок про
готовність роботи.
Досвід свідчить, що за весь період роботи над
науковою роботою можуть бути складені плани кількох видів. Робочий план починається з
розроблення теми, тобто задуму наукового дослідження. Можливо, що
підґрунтям такого задуму буде лише гіпотеза, тобто припущення, викладене як на основі інтуїції (передчуття), так і на попередньо розробленій версії (на повідомленні чогось з метою попереднього пояснення). Навіть така
організація справи дасть змогу систематизувати й упорядкувати
всю наступну роботу.
Попередній робочий план тільки в головних рисах дає
характеристику предмета дослідження, надалі такий план може
і повинен уточнюватися, проте основне завдання, котре стоїть перед роботою загалом,
повинне змінюватися якомога менше.
Робочий план має довільну форму. Як правило, це
план-рубрикатор, що складається з переліку розташованих
у колонку рубрик, об’єднаних внутрішньою логікою дослідження даної теми. Такий план використовується на перших стадіях роботи, даючи змогу
ескізно представити досліджувану проблему в різних варіантах.
Учню потрібко усвідомити черговість і логічну
послідовність запланованих робіт. За організаційної черговості
завдання виконуються залежно від наявних можливостей, порядок їх виконання
може змінитися за умови, щоб упродовж певного періоду вони всі були виконані.
Логічна послідовність диктує розкриття сутності завдання. Поки не вивчений перший розділ, не можна переходити до другого.
Важливо навчитися знаходити в будь-якій роботі головне, вирішальне, те,
на чому треба зосередити в даний час усю увагу. Це дасть змогу знайти оптимальні розв’язки поставлених завдань.
У творчому дослідженні план завжди має динамічний, рухливий характер і не
може, не повинен сковувати розвиток ідеї та задуму дослідника, зберігаючи
певний чіткий і визначений науковий напрямок у роботі.
1.3. Вивчення літературних джерел. Методи добору фактичних матеріалів і складання огляду літератури
Ознайомлення з опублікованими за темою роботи
науковими працями починається відразу після розроблення ідеї, тобто
задуму наукового дослідження. Така постановка справи дає змогу
цілеспрямованіше шукати літературні джерела за обраною темою і краще опрацювати
матеріал, опублікований у працях інших учених, бо витоки основних питань проблеми майже завжди закладені в
попередніх дослідженнях.
Літературний афоризм стверджує: “Вивчати явище без
книг — це почати плавання у незвіданому морі без карти,
вивчати ж книги без практичної роботи — це значить зовсім не вийти в море”. Звичайно,
виконуючи наукову роботу, доводиться прочитати багато книг і статей, які увійдуть
до бібліографії наукової роботи, тобто будуть детально вивчені. Тому варто
навчитися двох видів читання: “швидкого” і “повільного”.
“Швидке” читання (читання “по діагоналі”) повинно
відповісти на запитання, чи варто дану статтю або
книгу уважно вивчати.
Після того, як проглянуто всю наявну на даний момент
літературу, можна приступити до “повільного” читання, до глибшою її
вивчення, переходячи від простого матеріалу до складнішого. Треба починати з
книг, згодом — статті, спочатку вивчати вітчизняні джерела, а
потім — іноземну літературу.
Під час читання відібраної літератури треба робити
помітки, бажано на одному боці аркуша стандартного формату; це дає змогу надалі
компонувати матеріал у будь-якому порядку або, як кажуть,
користуватися методом “клею і ножиць”. Читаючи джерела, ліпше записати більше,
бо заздалегідь не завжди відомо, що з цього матеріалу може знадобитися,
повторний пошук — зайва витрата часу.
Як знайти потрібну літературу? Є два шляхи
отримання бібліографічної довідки: замовлення в
спеціалізованій інформаційній установі (інформаційному підрозділі установи) або самостійний пошук. Варто зазначити, що незважаючи на високу кваліфікацію працівників інформаційних служб, вони ніколи не доберуть
літературу так, як треба дослідникові, хоч і збережуть йому
багато цінного часу. Науковий працівник у пошуку літератури
повинен спочатку з’ясувати перелік
періодичних видань, від яких можна сподіватися потрібної інформації. Добре складений перелік навіть при побіжному
знайомстві із заголовками джерел допомагає усвідомити обсяг
потрібної інформації. Слід переглянути всі види джерел, зміст
яких пов’язаний із темою дослідження. До них належать матеріали, надруковані в різних вітчизняних і зарубіжних виданнях,
недруковані документи (звіти про науково-дослідні та
дослідно-конструкторські роботи, дисертації, депоновані рукописи, матеріали
зарубіжних фірм), офіційні матеріали. Якщо такий перелік виявиться дуже великим, слід обмежити параметри бібліографічного пошуку: мова,
країна, рік видання і т. ін. Коли з даного питання є
бібліографічний довідник, треба його використати, одночасно перевіривши його повноту. Починати пошук варто з нової літератури, а потім
поступово “розмотувати клубок”, користуючись посиланнями на інші джерела.
Найважливіші книги та статті треба обов’язково
прочитати в оригіналі. Вивчивши літературне джерело,
відразу зробіть його повний бібліографічний опис. Ніколи не покладайтеся на свою пам’ять, занотуйте на картках потрібне та зауваження до кожного джерела.
Вивчаючи літературу, не намагайтеся тільки
запозичити матеріал. Паралельно обдумайте знайдену інформацію. Цей процес має тривати протягом
усієї роботи над темою, тоді власні думки, які виникли в ході знайомства
із чужими працями, стануть основою для отримання нового
знання. Звичайно використовується не вся інформація, що
міститься у певному джерелі, а тільки та, яка безпосередньо стосується теми дослідження і тому найбільш цінна і корисна.
Вивчаючи літературні джерела, треба стежити за
оформленням виписок, щоб надалі ними було легко користуватися. Працюючи над
якимось частковим питанням або розділом, слід постійно бачити
його зв’язок із проблемою загалом, а розроблюючи широку проблему—
вміти розділяти її на частини, кожну з яких продумувати в деталях. Можливо, частина отриманих даних виявиться непотрібною; дуже рідко вони використовуються повністю. Тому потрібні ретельний відбір і оцінювання їх.
Відбір наукових фактів — не проста справа, це не механічний, а
творчий процес, який потребує цілеспрямованої праці.
Треба добирати не будь-які, а тільки наукові факти.
Наукові факти характеризуються такими властивостями, як новизна, точність, об’єктивність і достовірність. Новизна наукового
факту свідчить про принципово новий, невідомий досі предмет, явище або
процес. Це не обов’язково наукове відкриття, але нове знання про те, чого ми дотепер не знали.
Точність наукового факту визначається об’єктивними
методами і характеризує сукупність найсуттєвіших прикмет
предметів, явищ, подій, їх кількісних та якісних визначень.
Достовірність наукового факту базується на його
безумовному реальному існуванні, яке підтверджується під
час побудови аналогічних ситуацій. Якщо такого підтвердження
немає, то немає і достовірності наукового факту. Достовірність наукових фактів значною мірою залежить від достовірності першоджерел, від їх
цільового призначення і характеру їх інформації. Очевидно, що
офіційне видання, опубліковане від імені державних або громадських
організацій, установ і відомств, містить матеріали, точність яких
викликає найменше сумнівів.
Серед джерел інформації чільне місце належить науковим статтям. З позицій достовірності їх слід розглядати окремо за видами
і залежно від того, до яких наук вони належать: природничо-технічних або
гуманітарних.
Теоретична стаття в галузі технічних або інших
точних наук звичайно відзначається точністю доведень із
застосуванням сучасних математичних методів, моделювання із залученням даних експериментальних досліджень. У такій статті відомості
досить обґрунтовані. Результати розрахунків та експериментів, їх
оціночні дані, методики, умови розв’язання задачі, а також інша інформація —
все це здебільшого має достовірний характер.
Теоретичні статті в галузі гуманітарних наук значно
більші, ніж стаття технічна, насичені роздумами, порівняннями,
словесними доведеннями. Достовірність їх змісту залежить від
достовірності вихідної інформації, використаної авторами. Проте тут важливого значення набуває позиція автора, його світогляд, з огляду на які
стаття поруч із об’єктивними науковими даними може містити суб’єктивні трактування. Тому
слід розібратися в цьому і точно оцінити зміст статті, встановити істинність
тверджень її автора і дати їм відповідну оцінку.
Самостійне значення має інформаційна стаття в
будь-якій науковій галузі. Така стаття зазвичай
оперативна й актуальна, вона містить стислий, конкретний виклад певних фактів, повідомлення про якусь подію, явище. У технічних науках
інформаційною можна вважати статтю, у якій наводяться відомості щодо виробу,
технологічного процесу тощо.
Особливою формою фактичного матеріалу є цитати. Органічно вплетені у
текст наукової
роботи, вони становлять невід’ємну його частину. Цитати використовуються для
того, аби без перекручень передати думку автора першоджерела, для ідентифікації
поглядів при зіставленні різних точок зору
тощо. Вони слугують необхідною опорою авторові наукового дослідження у
процесі аналізу та синтезу інформації. Відштовхуючись від їх змісту, можна створити систему переконливих
доказів, потрібних для об’єктивної характеристики
явища, яке вивчається. Цитати можуть використовуватися і для підкріплення
окремих тверджень самого автора роботи.
У всіх випадках кількість використаних цитат
повинна бути оптимальною, тобто визначатися потребами
розроблення теми роботи. Від її автора вимагається встановити, чи доцільне застосування цитат у конкретному контексті, чи нема в них
перекручень матеріалів аналізованих джерел. Причини
перекручень можуть бути різні. В одних випадках із першоджерела можуть бути взяті слова, які не визначають основної суті
поглядів їх автора. В інших — цитати обмежуються словами, котрі містять лише
частину думки, наприклад, ту, що більше відповідає
інтересам автора наукової роботи. Іноді в цитаті викладається точка зору не на той предмет, що розглядається у даному контексті. Можливі й інші неточності
при цитуванні.
Найчастіше цитати й інші запозичені матеріали
застосовують при написанні огляду літератури — одного з
важливих етапів підготовки наукової роботи.
Розділ 2
ПРОЦЕС ПІДГОТОВКИ РУКОПИСУ НАУКОВОЇ РОБОТИ
2.1. Композиція наукової роботи
Зрозуміло, що немає і не може бути жодного стандарту
композиції наукової праці. Кожен автор вільний обирати
такий порядок подання наукових матеріалів, який, на його погляд,
найліпше, найпереконливіше розкриє його творчий задум, а їх розміщення
відповідатиме внутрішньому логічному зв’язку етапів дослідження. Традиційно
склалася певна композиція наукової праці з такими основними елементами:
1) зміст;
2) перелік умовних позначень (за потреби);
3) вступ;
4) розділи основної частини;
5) загальні висновки;
6) бібліографія;
7) додатки (за потреби);
8) допоміжні покажчики.
Зміст подають на початку наукової
роботи.
Перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і
термінів подають окремим списком перед вступом.
У вступі звичайно обґрунтовують актуальність обраної теми, мету і зміст поставлених
завдань, формулюють об’єкт і предмет дослідження, зазначають обраний
метод (або методи) дослідження, теоретичну цінність і прикладну значущість отриманих
результатів.
Отже, вступ – дуже відповідальна частина наукової роботи.
Актуальність – обов’язкова вимога до будь-якої наукової
роботи. Тому цілком зрозуміло, що вступ до неї починають з обґрунтування
актуальності обраної теми.
Проблему часто ототожнюють із питанням (тобто з положенням,
яке також треба вирішити). Вважається, що проблема — те саме питання,
тільки важливіше і складніше. Це так і не так, оскільки специфічною
рисою проблеми є те, що для її розв’язання треба вийти за межі старого, вже
досягнутого знання. А стосовно питання взагалі, то для відповіді на нього
цілком вистачить старого знання, тобто для науки питання не с проблемою.
Для з’ясування стану розроблення обраної теми складається
короткий огляд літератури, з якого
можна зробити висновок, що дана тема ще не розкрита (розкрита лише частково,
або не в тому аспекті) і тому потребує подальшого розроблення. Якщо такий
висновок не випливає логічно з огляду, то учню немає сенсу розробляти обрану
тему.
Буває, що учень, не знайшовши у доступній йому літературі
потрібних відомостей, безпідставно береться стверджувати, що саме йому належить перше слово в
описі досліджуваного явища, проте згодом
нелегко спростовується. Певно, такі відповідальні заяви можна робити тільки після ретельного та всебічного
вивчення літературних джерел і консультацій із науковим керівником.
Від формулювання наукової проблеми і доведення, що
частина проблеми, котра є темою даної праці, ще не розроблена і не
висвітлена у спеціальній літературі, логічно перейти до формулювання мети
дослідження, а також зазначення конкретних завдань, які вирішуватимуться
відповідно до визначеної мети. Це звичайно роблять у формі перерахунку
(вивчити..., описати..., встановити..., виявити..., вивести залежність... і
т.ін.). Формулювати завдання необхідно якомога ретельніше, оскільки описання їх
вирішення становить зміст розділів дисертаційної праці. Це важливо
також і тому, що заголовки таких розділів народжуються саме з
формулювання завдань дослідження.
Обов’язковим елементом вступу є визначення об’єкта і
предмета дослідження. Об’єкт – це процес або явище, що породжує
проблемну ситуацію і обране для вивчення. Предмет міститься в межах об’єкта.
Об’єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу
співвідносяться між собою як загальне і часткове. В об’єкті виділяється його частина, котра є предметом
дослідження. Саме на нього спрямована основна увага учня, оскільки предмет дослідження визначає тему наукової праці.
Методи дослідження, як інструмент добування фактичного
матеріалу, — також обов’язкові елементи вступу і необхідна умова досягнення
поставленої мети.
У вступі описують й інші елементи наукового процесу. До
них, зокрема, відносять посилання, на якому саме фактичному матеріалі
виконана дана праця. Тут дають характеристику основних джерел отримання інформації (офіційних, наукових,
літературних, бібліографічних) і вказують
методологічні засади проведеного дослідження.
На
завершення вступу доцільно подати структуру праці, тобто навести перелік її
структурних елементів і обґрунтувати послідовність їх розміщення.
У розділах основної частини наукової праці докладно
розглядають методику і техніку дослідження та узагальнюють результати. Всі несуттєві для розв’язання
наукового завдання матеріали виносять у додатки.
Зміст
розділів основної частини повинен точно відповідати темі роботи та повністю її
розкривати. У цих розділах учень стисло, логічно й аргументовано викладає матеріал згідно з вимогами до наукових
праць, що подаються до друку.
Важко давати якісь загальні рекомендації щодо написання
теоретичної та експериментальної частин наукової праці. Це пов’язано не
тільки з різноманітністю тем, але й з різницею в характері та значенні даних
частин досліджень для наукових праць різних видів.
Внаслідок
виконання теоретичної частини роботи формулюються завдання експериментальних
досліджень. Кінцевою метою є зіставлення даних теоретичних та експериментальних досліджень. Крім
того, після завершення теоретичної частини визначають потрібний обсяг експериментів і
очікуваний характер результатів.
Підсумкові дані розрахунків доцільно оформлювати у
вигляді таблиць і графіків. Найважливіші з них слід винести як
плакат на захист наукової роботи.
Зіставлення результатів розрахунків та експериментів
виносять в окремий підрозділ, бо вони є завершальними
для обох частин наукової роботи. Тільки після такого зіставлення експериментальна частина роботи буде повноцінною.
Матеріали про впровадження результатів досліджень також обов’язково
виділяють в окремий підрозділ.
У тексті експериментальної частини праці потрібно
визначити ступінь участі всіх осіб, які допомагали проводити експерименти.
Для підтвердження своїх теоретичних результатів
учні можуть використовувати дані з “чужих” експериментів. Це
тільки доводитиме актуальність роботи й об’єктивність експериментальних даних. Проте на кожне згадування про результати чужої
праці треба вказати автора та джерело інформації.
Кожен розділ наукової роботи закінчують короткими
висновками обсягом до однієї сторінки.
Висновки до розділів теоретичної частини повинні містити:
·
коротку суть результату з цифрами і фактами;
·
формулювання новизни результату;
·
обґрунтування достовірності результату;
·
пояснення практичної цінності
результату.
Висновки до розділів
експериментальної частини становлять:
·
коротку суть експерименту (мета, умови та інше);
·
коротку суть отриманого результату з цифрами та фактами;
·
характеристику новизни отриманого
результату;
·
аналіз відповідності даних,
передбачених теорією, з даними експерименту;
·
практичну цінність отриманого результату.
Загальні висновки наукової роботи виконують роль закінчення, зумовленого логікою проведення
дослідження у формі синтезу накопиченої в основній частині наукової інформації.
У
висновках можна внести і практичні пропозиції, котрі повинні обов’язково випливати з кола робіт, проведених особисто учнем
і впроваджених на виробництві. Це підвищує цінність теоретичних
матеріалів.
Після загальних висновків заведено вміщувати бібліографічний
список використаної літератури — одну із суттєвих частин наукової роботи, котра
відтворює самостійну творчу роботу учня.
Учень зобов’язаний посилатися на джерела, з котрих у
роботі використано матеріали, окремі результати, ідеї чи висновки для
розроблення власних проблем, задач, питань. Такі посилання дають змогу
відшукати документи і перевірити достовірність цитування певних наукових робіт,
повідомляють необхідну інформацію про них, допомагають з’ясувати їх зміст, мову
тексту, обсяг. Посилатися слід на останні видання творів.
Більш ранні видання можна зазначати лише в тих випадках, коли в них наявний матеріал, який не ввійшов до
останнього видання.
Список використаних джерел рекомендується
розміщувати в порядку згадування їх у тексті за наскрізною нумерацією. Не варто
вводити до бібліографічного списку праці, на які немає посилання у
тексті роботи і які фактично не були використані, а також енциклопедії, довідники, науково-популярні книжки, газети.
Допоміжні або додаткові матеріали, що переобтяжують текст основної частини наукової
роботи, але потрібні для повноти її сприйняття,
доцільно вносили до додатків.
За змістом додатки можуть бути досить різноманітними. Для них характерні, наприклад, проміжні математичні доведення, формули
та розрахунки, таблиці допоміжних цифрових даних, копії справжніх документів, витяги
із звітних матеріалів, розрахунки економічного ефекту,
інструкції та методики, опис алгоритмів і програм розв’язання
задач на ЕОМ, розроблені в процесі виконання роботи, окремі
положення з інструкцій і
правил, ілюстрації допоміжного
характеру.
Бібліографічний список використаної літератури,
допоміжні покажчики всіх видів, довідкові коментарі та
зауваження, що є елементами довідкового апарата наукової роботи, котрий
допомагає користуватися її основним текстом, не можна включати як додатки.
Наукову роботу часом супроводжують допоміжні
покажчики, розміщені після додатків або на їх місці, якщо
немає останніх. Найпоширенішими є алфавітно-предметні покажчики, тобто перелік основних понять, що зустрічаються у тексті, із
зазначенням сторінок, де вони згадуються.
Алфавітно-предметний покажчик істотно полегшує
орієнтування в роботі. Він є немовби путівником по ній,
вказуючи, де і що можна знайти.
2.2. Рубрикація тексту
Рубрикація тексту наукової роботи — це поділ його на складові частини. Вона
віддзеркалює схему наукового дослідження і передбачає чіткий поділ рукопису на
окремі логічно співпідпорядковані частини.
Найпростішою рубрикою є абзац — відступ
управо на початковому рядку кожної частини тексту. Абзац,
як відомо, не має визначених меж. Його найчастіше розглядають як композиційний прийом для об’єднання кількох речень, котрі викладають
нову спільну думку в тексті. Абзаци роблять для увиразнення
думки і надання їй довершеного характеру. Логічна цілісність
виразу, притаманна абзацу, полегшує сприйняття тексту. Саме поняття єдиної теми, що поєднує абзац зі всім текстом, є тим якісно новим, що несе
в собі абзац порівняно з чисто синтаксичною “одиницею виразу” —
реченням. Тому правильне розбиття тексту наукової роботи
на абзаци суттєво полегшує її читання та сприйняття.
Абзаци одного підрозділу або розділу за змістом
послідовно пов’язують один з одним. Кількість самостійних речень
в абзаці може бути різною і змінюватися залежно від складності
думки, яка передається.
Особливу увагу слід приділяти початкові абзацу. Перше речення абзацу ніби передає його тему, несе навантаження заголовка до
решти речень, не втрачаючи при цьому
зв’язку з попереднім текстом.
У кожному абзаці треба дотримуватися
систематичності та послідовності викладу фактів, внутрішньої
логіки їх висвітлення, яка значною мірою визначається характером тексту.
Заголовки розділів і підрозділів
наукової роботи повинні точно відбивати зміст викладеного в них тексту. Вони не можуть скорочувати або
розширювати обсяг закладеної смислової інформації.
Не рекомендується до заголовків включати слова на
позначення загальних понять, вузькоспеціальних або місцевих термінів, скорочені слова
й абревіатури, хімічні й математичні
формули.
Кожен заголовок у науковому тексті має бути
якомога коротшим. Чим коротший заголовок, тим він ширший за своїм
змістом. Особливо небезпечні заголовки з одного слова. Такий заголовок
не дає змоги визначити тему вміщеного під ним тексту.
2.3. Мова і стиль наукової праці
Оскільки наукова робота є насамперед
кваліфікаційною працею, її мові і стилю слід приділити дуже серйозну увагу. Адже
саме мовно-стилістична культура досліджуваної роботи найкраще виявляє загальну культуру її автора.
Найхарактерніша ознака писемної наукової мови – формально-логічний
спосіб викладу матеріалу. Це відображається у всій системі
мовних засобів. Науковий виклад складається головним
чином із роздумів, метою яких є доведення істин, виявлених унаслідок дослідження
фактів дійсності.
Для наукового тексту характерні смислова
завершеність, цілісність і пов’язаність. Найважливіший засіб
вираження логічних зв’язків – спеціальні функціонально-синтаксичні засоби, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед,
потім, по-перше, по-друге, отже і т.ін.), заперечення (проте,
тимчасом, але, тоді як, одначе, аж ніяк), причинно-наслідкові
відношення (таким чином,
тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внаслідок цього, крім того, до того
ж), перехід від однієї думки до іншої (раніше ніж перейти до..., звернімося до.... розглянемо, зупинимось на..., розглянувши...,
перейдемо до..., треба зупинитися на..., варто
розглянути...), результат, висновок (отже, значить, як висновок, на закінчення зазначимо, все сказане дає змогу зробити висновок, підсумовуючи,
слід сказати...)
Засобами логічного зв’язку можуть виступати
займенники, прикметники і дієприкметники (даний, той, такий, названий,
вказаний та інше).
На рівні цілого тексту для наукової мови, мабуть,
основною прикметою є цілеспрямованість і прагматизм.
Звідси стає зрозуміло, чому емоційні мовні елементи в наукових роботах не
відіграють особливої ролі. Науковий текст характеризується тим, що його
становлять лише точні, отримані внаслідок тривалих спостережень і наукових експериментів відомості та факти. Це зумовлює і
точність їх словесного вияву, і, таким чином,
використання спеціальної термінології.
Завдяки спеціальним термінам стає можливим у
стислій та економній формі давати розгорнуті визначення і характеристики
наукових фактів, понять, процесів, явищ.
Треба добре пам’ятати, що науковий термін — це не
просто слово, а втілення сутності даного явища. Отже, добирати наукові терміни
і визначення необхідно дуже уважно. Не можна довільно змішувати
в одному тексті різну термінологію, пам’ятаючи, що кожна галузь науки має свою,
притаманну тільки їй термінологічну систему.
Не використовується також замість прийнятих у
даній науці термінів професійна лексика, тобто слова та вирази, поширені у
певному науковому середовищі. Професіоналізми — це не позначення наукових
понять, а умовні, вищою мірою диференційовані найменування реалій, які
використовуються в середовищі вузьких фахівців і зрозумілі тільки їм. Це їхній
своєрідний жаргон. В основі такого жаргону
лежить побутове уявлення про наукове поняття.
Фразеологія наукової прози також
вельми специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначати логічні зв’язки між
частинами висловлювань (такі, наприклад, стійкі сполучення, як “навести
результати»”, “як показав аналіз”, “на підставі отриманих даних”, “підсумовуючи сказане”, “звідси випливає, що” і т.ін.), з іншого
боку, позначати певні поняття, будучи, по суті, термінами (такі,
наприклад, “струм високої напруги”, “державне право”,
“вільна економічна зона” та інше).
Розглянемо тепер деякі особливості наукової
мови, котрі суттєво впливають на мовно-стилістичне
оформлення наукового дослідження. Насамперед слід відзначити наявність
великої кількості іменників із абстрактним значенням, а також віддієслівних іменників (дослідження, розгляд,
вивчення та інше).
У науковій прозі широко представлені відносні
прикметники, оскільки саме вони на відміну від якісних дають змогу з
максимальною точністю вказувати достатні та потрібні
ознаки понять.
Як відомо, не можна утворювати форми ступенів
порівняння відносних прикметників. Тому в науковому
тексті, використовуючи якісні прикметники, перевагу віддають
аналітичним формам вищого та найвищого ступенів. Для утворення найвищого ступеня часто використовують слова “найбільш”, “найменш”.
Особливістю мови наукової прози є також відсутність
експресії. Звідси домінуюча форма оцінки — констатація ознак,
притаманних слову, яке визначають. Тому більшість прикметників є тут частинами термінологічних виразів. Так, правильно буде
прикметник “наступні” замінити займенником “такі”, котрий
всюди підкреслює послідовність перерахування особливостей і прикмет.
Дієслово та дієслівні форми несуть у тексті
наукових праць особливе інформаційне навантаження. Учні у своїх
наукових працях звичайно пишуть “проблема, яка розглядається”, а не
“проблема, яка розглянута”. Ці дієслівні форми служать для окреслення постійної ознаки предмета (у наукових законах, закономірностях, встановлених раніше або в процесі даного дослідження).
Широко вживаються також дієслівні форми
недоконаного виду минулого часу дійсного способу, бо вони не
фіксують ставлення до дії, яка описується, на момент висловлювання.
Рідше — дієслова умовного і майже ніколи —
наказового способу. Часто використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції,
що зумовлено потребою підкреслити об’єкт дії,
предмет дослідження (наприклад, “У даній статті розглядаються...”, “Передбачено виділити додаткові
кредити...”).
У науковій мові дуже поширені вказівні займенники “цей”,
“той”, “такий”. Вони не тільки конкретизують предмет, а й
визначають логічні зв’язки між частинами висловлювання
(наприклад, “Ці дані служать достатньою підставою для висновку...”). Займенники
“щось”, “дещо”, “що-небудь” через неконкретність їх значення в тексті наукової роботи не
використовуються.
Зупинимося тепер на синтаксисі наукової мови. Оскільки
вона характеризується логічною послідовністю, тут окремі речення і частини
складного синтаксичного цілого, всі компоненти (прості
та складні), як правило, дуже тісно пов’язані один з одним, кожен наступний
випливає з попереднього або є наступною ланкою в розповіді чи міркуваннях. Тому для тексту наукової роботи, який потребує складної аргументації та
виявлення причинно-наслідкових відносин, властиві складні речення
різних видів із чіткими синтаксичними зв’язками. Звідси розмаїття складених
сполучників підрядності “завдяки тому, що”, “між
тим як”, “тому що”, “замість того, щоб”, “з огляду на те, що”, “зважаючи на те,
що”, “внаслідок того, що”, “після
того, що”, “тоді як” та інше. Особливо часто використовуються похідні прийменники “протягом”, “відповідно до... ”,
“внаслідок”, “на відміну від...”, “поряд з...”, “з огляду на” та інше.
У науковому тексті частіше зустрічаються
складнопідрядні, ніж складносурядні речення. Це пояснюється тим, що
підпорядковуючі конструкції відбивають причинні, часові, наслідкові, умовні та
подібні відношення, а також тим, що окремі частини у складнопідрядному реченні тісно пов’язані між собою. Частини ж
складносурядного речення немовби нанизуються одна на одну, утворюючи своєрідний
ланцюг, окремі ланки якого мають незалежність і легко піддаються перегрупуванню.
Безособові, неозначено-особові речення в тексті
наукових робіт вживаються при описі фактів, явищ і процесів.
Називні речення використовуються в назвах розділів, підрозділів і пунктів, у підписах під рисунками, діаграмами, ілюстраціями.
Писемна наукова мова має й чисто стилістичні
особливості. Об’єктивність викладу — основна її стилістична риса. Звідси
наявність у тексті наукових праць вставних слів і словосполучень на позначення ступеня достовірності повідомлення.
Завдяки таким словам той чи той факт
можна подати як достовірний (справді, насправді, зрозуміло), припустимий (треба гадати, як видно), можливий (можливо, ймовірно).
Обов’язковою вимогою об’єктивності викладу
матеріалу є також вказівка на джерело повідомлення, автора
висловленої думки чи якогось виразу. У тексті цю умову можна реалізувати за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень
(“за повідомленням”, “за даними”, “на думку”, “на нашу думку” та інше).
Діловий і конкретний характер опису явищ, які
вивчаються, фактів і процесів майже повністю виключає
емоційно забарвлені слова та вигуки. У науковій мові вже досить чітко сформувалися певні стандарти викладення матеріалу. Так, експерименти
описуються звичайно за допомогою дієприкметників пасивного стану. Наприклад: “Одержаний
окисел магнію із домішкою сірки”, “Було проаналізовано 15
виділених структур”.
Використання подібних синтаксичних конструкцій дає
змогу сконцентрувати увагу читача тільки на самій дії. Суб’єкт
дії при цьому залишається невизначеним,
оскільки вказівка на нього в такого роду наукових текстах необов’язкова.
Стиль писемної наукової мови — це безособовий
монолог. Тому виклад зазвичай ведеться від третьої особи, бо увага
зосереджена на змісті та логічній послідовності повідомлення, а
не на суб’єкті. Порівняно рідко використовуються форми першої і зовсім не використовуються — другої особи займенників однини. Авторське “я” ніби
відступає на другий план.
Нині стало неписаним правилом у науковій роботі
замість “я” використовувати “ми” з огляду на те, що вираз
суб’єкта авторства як формального колективу надає більшого об’єктивізму
викладу. Справді, вираз авторства через “ми” дає змогу відобразити власну думку як думку певної групи людей, наукової школи чи наукового
напрямку. І це цілком зрозуміло, оскільки сучасну науку
характеризують такі тенденції, як інтеграція, колективність
творчості, комплексний підхід до розв’язання проблем. Займенник “ми” та його похідні
якомога краще передає й відтінює ці тенденції.
Ставши фактом наукової мови, займенник “ми”
зумовив цілу низку нових похідних словосполучень,
наприклад, такий: “на нашу думку”. Проте нагромадження в тексті займенника “ми” справляє малоприємне враження. Тому автори дисертаційних
праць намагаються
використовувати звороти, що виключають наявність цього займенника. Використовується також форма викладу від третьої
особи (“Автор вважає... ”). Аналогічну функцію виконує речення з
пасивними дієприкметниками (“Розроблений комплексний
підхід до вивчення...”), в якому відпадає потреба у фіксації суб’єкта дії, що тим самим дає змогу уникати в
тексті наукової роботи особових займенників.
Якостями, котрі визначають культуру наукової мови,
є точність, ясність і стислість. Смислова точність — одна з головних умов
забезпечення наукової та практичної значущості
інформації, вміщеної в тексті наукової праці. Недоречно вжите слово може суттєво викривити сенс написаного, призвести
до подвійного тлумачення тієї чи тієї фрази, надати всьому тексту
небажаної тональності.
розділ 4
ОСНОВНІ ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ наукової роботи
4.1. Вимоги до змісту наукової роботи
Титульний аркуш наукової роботи містить:
найменування наукової організації або вищого
навчального закладу, де виконана робота;
прізвище,
ім’я, по батькові автора;
назву
роботи;
науковий ступінь, вчене звання, прізвище, ім’я, по батькові наукового
керівника і (або) консультанта;
місто і рік.
Зразок оформлення
титульної сторінки
МІНІСТЕРСТВО
ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ КІРОВОГРАДСЬКОЇ
ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ
КІРОВОГРАДСКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ
НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО УЧНІВ «ДИВОСВІТ»
(14 шрифт Times New Roman, усі великі букви)
Секція української мови та літератури
(розмір шрифта –14)
МОРАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНСЬКИХ ДУМ
(18 шрифт Times New Roman, усі великі букви)
Роботу виконала:
Винницька Марта Ярославівна,
учениця 11-В класу
Кіровоградського обласного загальноосвітнього
навчально-виховного комплексу гуманітарно-естетичного профілю
(гімназія-інтернат-школа мистецтв)
Науковий керівник:
Остапик Іван Дмитрович,
вчитель
Кіровоградського обласного загальноосвітнього навчально-виховного комплексу
гуманітарно-естетичного профілю (гімназія-інтернат-школа мистецтв)
(14 шрифт Times
New Roman)
Кіровоград - 2008
(14 шрифт
Times New Roman)
Зміст подають на початку наукової роботи з
найменуваннями та номерами початкових сторінок усіх розділів,
підрозділів і пунктів (якщо вони мають заголовок), зокрема вступу, висновків до розділів, загальних висновків, додатків, списку використаної
літератури та ін.
Перелік умовних позначень, символів, одиниць,
скорочень і термінів (за погреби).
Перелік друкують двома колонками, в яких ліворуч за
абеткою наводять, наприклад, скорочення, праворуч — їх детальну розшифровку.
Вступ розкриває сутність і стан наукової проблеми та її
значущість, підстави та вихідні дані для розроблення
теми, обґрунтування необхідності проведення дослідження.
Далі у вступі подають загальну характеристику наукової роботи в такій
послідовності.
Актуальність теми. Шляхом критичного аналізу та порівняння з відомими розв’язаннями проблеми (наукового завдання) чітко,
аргументовано обґрунтовують актуальність і доцільність роботи для розвитку відповідної галузі науки
чи виробництва, особливо
на користь України.
Мета і завдання дослідження. Формулюють мету роботи та завдання, які потрібно вирішити для її досягнення. Не слід формулювати мету як “Дослідження...”,
“Вивчення...”, тому що ці слова вказують на засіб досягнення, а
не на неї саму. Мета роботи звичайно тісно переплітається з
назвою роботи і повинна чітко вказувати, що саме розв’язується в
науковій роботі.
Методи дослідження. Подають перелік використаних методів дослідження або досягнення
поставленої мети. Перераховувати їх треба не відірвано від змісту роботи, а
стисло та змістовно визначаючи, що саме досліджувалось тим чи тим методом. Це
дасть змогу пересвідчитися в логічності та прийнятності вибору саме даних
методів.
Наукова новизна одержаних результатів. Лаконічно викладають нові наукові положення (рішення),
запропоновані учнем особисто. Необхідно показати відмінність
отриманих результатів від відомих раніше, описати ступінь новизни (уперше отримано,
удосконалено, дістало подальший розвиток).
При формулюванні наукової новизни можна, зокрема,
вживати такі вирази: “вперше формалізовано...”, “розроблено
метод..., який відрізняється від...”, “доведена залежність
між...”, “досліджена поведінка... і показано...”, “доопрацьовано (відомий)
метод... в частині... і поширено на новий клас систем...”, “створена концепція,
що узагальнює...
і розвиває...”, “досліджено новий ефект...”, “розроблено нову систему... з використанням відомого принципу...”.
Основна частина наукової роботи
складається з розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів. Кожен розділ починають із нової сторінки. Основному тексту кожного розділу
може передувати передмова зі стислим описом обраного напрямку
й обґрунтуванням застосованих методів досліджень. Наприкінці
кожного розділу формулюють висновки із лаконічним викладом
наведених у розділі наукових і практичних результатів, що дає змогу вивільнити загальні висновки від незначних подробиць.
У розділах основної частини подають:
огляд літератури за темою і вибір напрямків досліджень;
виклад
загальної методики і основних методів досліджень;
експериментальну
частину і методику досліджень;
проведені
теоретичні і (або) експериментальні дослідження;
аналіз і
узагальнення результатів досліджень.
У висновках
викладають найважливіші наукові та практичні результати, отримані в науковій
роботі, з формулюванням розв’язаної наукової проблеми (завдання) та значення її
для науки і практики. Далі подають висновки й
рекомендації щодо наукового та практичного використання здобутих
результатів. Перший пункт висновків має дати стислу оцінку
стану питання. Потім у висновках розкривають методи вирішення поставленої в роботі наукової проблеми (завдання), їх практичний аналіз,
порівняння з відомими розв'язаннями, наголошують на якісних і кількісних
показниках здобутих результатів, обґрунтовують їх достовірність.
Список використаних джерел слід укладати в порядку згадування їх у тексті за наскрізною нумерацією.
У разі потреби для повноти сприйняття наукової
роботи до додатків можна включити допоміжний матеріал:
- проміжні математичні доведення, формули та розрахунки;
- таблиці допоміжних цифрових даних;
- протоколи й акти випробувань, впровадження, розрахунки економічного ефекту;
- інструкції та
методики, опис алгоритмів і програм розв’язання задач на ЕОМ, розроблені в процесі виконання дисертаційної
роботи;
- ілюстрації допоміжного характеру.
4.2. Загальні вимоги до оформлення наукової роботи
Наукову роботу друкують за допомогою принтера на
одному боці аркуша білого паперу формату А4 (210 х 297 мм) через 1,5
міжрядкових інтервали до тридцяти рядків на сторінці. Мінімальна висота шрифту 1,8 мм. Можна також використати папір форматів у межах від 203 x 288 до 210 x 297 мм і подати таблиці та
ілюстрації на аркушах формату АЗ.
Текст роботи необхідно друкувати, залишаючи поля
таких розмірів, ліве - не менше 20
мм, праве - не менше 10 мм, верхнє - не менше 20 мм,
нижнє - не менше 20 мм., з використанням шрифтів текстового редактора Word розміру 14 з полуторним міжрядковим інтервалом.
Шрифт друку повинен бути чітким, стрічка чорного
кольору середньої жирності. Щільність тексту повинна бути
однаковою.
Друкарські помилки, описки і графічні неточності,
які виявилися під час написання роботи, можна виправляти підчищенням або зафарбуванням білою фарбою і нанесенням на тому ж місці або між рядками виправленого тексту (фрагменту
малюнка) машинописним способом.
Допускається наявність не більше двох виправлень на одній сторінці.
Текст основної частини наукової роботи поділяють на
розділи, підрозділи, пункти та підпункти.
Заголовки структурних частин роботи “ЗМІСТ”, “ПЕРЕЛІК
УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ”, “ВСТУП”, “РОЗДІЛ”, “ВИСНОВКИ”, “ДОДАТКИ”, “СПИСОК
ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ”, друкують великими літерами симетрично до набору.
Заголовки підрозділів друкують маленькими літерами (крім першої великої) з
абзацного відступу. Крапку в кінці заголовка не ставлять. Якщо
заголовок складається з двох або більше речень, їх розділяють крапкою.
Заголовки пунктів друкують маленькими літерами (крім першої
великої) з абзацного відступу в розрядці у підбір до тексту. У кінці заголовка,
надрукованого в підбір до тексту, ставиться крапка.
Відстань
між заголовком (за винятком заголовка пункту) та текстом повинна дорівнювати
3-4 інтервалам.
Кожну структурну частину наукової роботи треба починати з
нової сторінки.
4.2.1. Нумерація
Нумерацію сторінок, розділів, підрозділів, пунктів,
підпунктів, рисунків (малюнків), таблиць, формул подають арабськими цифрами без
знака №..
Першою сторінкою наукової роботи є титульний аркуш, який
включають до загальної нумерації сторінок. На титульному аркуші номер
сторінки не ставлять, на наступних сторінках номер проставляють у правому
верхньому куті сторінки без крапки в кінці.
Такі структурні частини наукової роботи, як зміст,
перелік умовних позначень, вступ, висновки, список використаних джерел не мають
порядкового номера. Не можна друкувати: “1. ВСТУП” або “Розділ 6. ВИСНОВКИ”. Номер розділу ставлять після слова “РОЗДІЛ”, після номера
крапку не ставлять, потім з нового рядка друкують заголовок розділу.
Підрозділи нумерують у межах кожного розділу. Номер
підрозділу складається з номера розділу і порядкового номера підрозділу,
між якими ставлять крапку. У кінці номера підрозділу повинна стояти крапка,
наприклад: “2.3.” (третій підрозділ другого розділу). Потім у тому ж рядку наводять заголовок
підрозділу.
Пункти нумерують у межах кожного підрозділу. Номер пункту
складається з порядкових номерів розділу, підрозділу, пункту, між якими
ставлять крапку. У кінці номера повинна стояти крапка, наприклад: “1.3.2.”
(другий пункт третього підрозділу першого розділу). Потім у тому ж рядку
наводять заголовок пункту. Пункт може не мати заголовка.
Підпункти нумерують у межах
кожного пункту за такими ж правилами, як пункти.
Ілюстрації (фотографії, креслення, схеми, графіки, карти)
і таблиці необхідно подавати в роботі безпосередньо після тексту, де вони згадані вперше,
або на наступній сторінці. Ілюстрації і таблиці, розміщені на окремих сторінках
наукової роботи, включають до загальної
нумерації сторінок. Таблицю, малюнок або креслення, розміри якого більше
формату А4, враховують як одну
сторінку і розміщують у відповідних місцях після згадування у тексті або в
додатках.
Ілюстрації позначають словом “Рис.” “Мал.” і нумерують
послідовно в межах розділу, за винятком ілюстрацій, поданих у додатках.
Номер ілюстрації повинен складатися з номера розділу і порядкового номера
ілюстрації, між якими ставиться крапка.
Наприклад:
Рис. 1.2 (другий рисунок першого розділу). Номер
ілюстрації, її назва і пояснювальні підписи розміщують послідовно під ілюстрацією.
Якщо в розділі наукової роботи подано одну ілюстрацію, то її нумерують за
загальними правилами.
Таблиці нумерують послідовно (за винятком таблиць, поданих
у додатках) в межах розділу. В правому верхньому куті над відповідним
заголовком таблиці розміщують напис “Таблиця” із зазначенням її номера.
Номер таблиці повинен складатися з номера розділу і порядкового номера
таблиці, між якими ставиться крапка, наприклад: “Таблиця 1.2” (друга таблиця
першого розділу).
Якщо в розділі наукової роботи одна таблиця, її нумерують за загальними
правилами.
При перенесенні частини таблиці на інший аркуш (сторінку)
слово “Таблиця” і номер її вказують один раз справа над першою частиною таблиці, над
іншими частинами пишуть слова “Продовж, табл.” і вказують номер таблиці,
наприклад: “Продовж, табл. 1.2”.
Формули в науковій роботі (якщо їх більше однієї)
нумерують у межах розділу. Номер формули складається з номера розділу і
порядкового номера формули в розділі, між якими ставлять крапку. Номери формул
пишуть біля правого поля аркуша на рівні відповідної формули в круглих
дужках, наприклад: (3.1) (перша формула третього розділу).
Примітки
до тексту і таблиць, в яких наводять довідкові і пояснювальні дані, нумерують
послідовно в межах однієї сторінки. Якщо приміток на одному аркуші кілька, то
після слова “Примітки” ставлять
двокрапку, наприклад:
Примітки:
1. ….
2. ….
Якщо є одна примітка, то її не нумерують і після слова “Примітка” ставлять
крапку.
4.2.2. Ілюстрації
Ілюструють
наукову роботу, виходячи із певного загального задуму, за ретельно продуманим
тематичним планом, що допомагає уникнути
ілюстрацій випадкових, пов’язаних із
другорядними деталями тексту і запобігти невиправданим пропускам ілюстрацій до найважливіших тем.
Кожна ілюстрація має відповідати тексту, а текст – ілюстрації.
Назви
ілюстрацій розміщують після їхніх номерів. За необхідності ілюстрації
доповнюють пояснювальними даними.
Підпис під ілюстрацією зазвичай має чотири основних елементи:
- найменування графічного сюжету, що
позначається скороченим словом «Рис. » («Мал.»);
-
порядковий
номер ілюстрації, який вказується без знаку номера арабськими цифрами;
-
тематичний
заголовок ілюстрації, що містить текст із якомога стислою характеристикою
зображеного;
-
експлікацію,
яка будується так: деталі сюжету позначають цифрами, які виносять у підпис,
супроводжуючи їх текстом. Приклад:
Рис. 1.24. Схема розміщення елементів касети:
1-
розмотувач плівки;
2-
сталеві ролики;
3- привідний валик;
4- опорні
стояки.
Основними видами ілюстративного матеріалу в наукових
роботах є: креслення, технічний рисунок, схема, фотографія, діаграма і графік. .
Не
варто оформлювати посилання на ілюстрації як самостійні фрази, в яких лише
повторюється те, що міститься у підписі. У
тому місці, де викладається тема, пов’язана з ілюстрацією, і де читачеві треба
вказати на неї, розміщують посилання у вигляді виразу в круглих дужках “(рис.
3.1)” або зворот типу: “...як це видно з рис. 3.1” або “... як це показано на
рис. 3.1”.
Якість ілюстрацій повинна забезпечувати їх чітке
відтворення (електрографічне копіювання, мікрофільмування). Ілюстрації виконують чорнилом, тушшю або
пастою чорного кольору на білому непрозорому папері.
Фотознімки розміром меншим за формат А4 наклеюють
на стандартні аркуші білого паперу формату А4.
4.2.3. Таблиці
Цифровий матеріал, як правило, повинен оформлюватися у
вигляді таблиць.
Приклад побудови таблиці
Назва таблиці
|
||||||
Головка
|
Заголовки
граф
|
|||||
Підзаголовки
граф
|
||||||
Рядки
|
||||||
Боковик
(заголовки рядків)
|
Графи
(колонки)
|
|||||
Кожна таблиця повинна мати назву, яку розміщують
над таблицею і друкують симетрично до тексту. Назву і слово “Таблиця” починають з великої літери. Назву наводять жирним
шрифтом.
За логікою побудови таблиці її логічний суб’єкт
або підмет (позначення тих предметів, які в ній характеризуються; розміщують у
боковику, головці, чи в них обох, а не у прографці; логічний предикат або
присудок таблиці (тобто дані, якими характеризується підмет) - у програмці, а
не в головці чи боковику. Кожен заголовок над графою стосується всіх даних цієї
графи, кожен заголовок рядка в боковику - всіх даних
цього рядка.
Заголовок кожної графи в головці таблиці має бути по можливості коротким.
Слід уникати повторів тематичного заголовка в заголовках граф, одиниці виміру
зазначати у тематичному заголовку, виносити до узагальнюючих заголовків слова,
що повторюються.
Боковик, як і головка, потребує лаконічності.
Повторювані слова тут також виносять у об’єднувальні рубрики; загальні для всіх заголовків боковика слова розміщують у заголовку над ним.
У прографці повторювані елементи, які мають відношення до всієї таблиці,
виносять у тематичний заголовок або в
заголовок графи, однорідні числові дані розміщують так, щоб їх класи
збігалися, неоднорідні - посередині графи: лапки використовують тільки замість
однакових слів, які стоять одне під одним.
Заголовки граф повинні починатися з великих літер,
підзаголовки - з маленьких, якщо вони складають одне речення із заголовком, і з
великих, якщо вони є самостійними. Висота рядків повинна бути не меншою 8 мм. Графу з порядковими номерами рядків до таблиці включати не треба.
Таблицю розміщують після першого згадування про
неї в тексті так, щоб її можна було читати без повороту наукової роботи. Таблицю з великою кількістю рядків можна переносити на наступну сторінку.
При перенесенні таблиці на наступну сторінку назву вміщують тільки над її
першою частиною. Таблицю з великою кількістю граф можна ділити на частини і
розміщувати одну частину під іншою в межах однієї сторінки. Якщо рядки або
графи таблиці виходять за формат сторінки, то в першому випадку
в кожній частині таблиці повторюють її головку, в другому – боковик.
Якщо текст, який повторюється в графі таблиці,
складається з одного слова, його можна замінювати лапками; якщо з двох або більше слів, то при першому повторенні його замінюють словами “Те саме”,
а далі лапками. Ставити лапки замість цифр, марок, знаків, математичних і хімічних символів, які повторюються, не можна. Якщо
цифрові або інші дані в якому-небудь рядку таблиці не подають, то в ньому
ставлять прочерк.
4.2.4. Формули
При
використанні формул необхідно дотримуватися певних правил.
Найбільші, а також довгі і громіздкі формули, котрі мають
у складі знаки суми, добутку, диференціювання, інтегрування, розміщують на
окремих рядках. Це стосується також і всіх нумерованих формул. Для економії
місця кілька коротких однотипних формул, відокремлених
від тексту, можна подати в одному рядку, а не одну під одною. Невеликі і
нескладні формули, що не мають самостійного значення, вписують всередині рядків
тексту.
Пояснення значень символів і числових коефіцієнтів
треба подавати безпосередньо під формулою в тій послідовності, в якій вони наведені у формулі. Значення кожного символу і числового коефіцієнта
треба подавати з нового рядка. Перший рядок пояснення починають зі
слова “де” без двокрапки.
Рівняння і формули треба виділяти з тексту вільними рядками. Вище і нижче
кожної формули потрібно залишити не менше
одного вільного рядка. Якщо рівняння не вміщується в один рядок, його слід перенести
після знака рівності (=), або після знаків
плюс (+), мінус (-), множення.
Нумерувати слід лише ті формули, на які є посилання в
наступному тексті. Інші нумерувати не рекомендується.
Порядкові номери позначають арабськими цифрами в
круглих дужках біля правого поля сторінки без крапок від формули до її номера.
Номер, який не вміщується у рядку з формулою, переносять у наступний нижче формули.
Номер формули при її перенесенні вміщують на рівні останнього рядка. Якщо
формулу взято в рамку, то номер такої формули записують
зовні рамки з правого боку навпроти основного рядка формули. Номер
формули-дробу подають на рівні основної горизонтальної риски формули.
Номер групи формул, розміщених на окремих рядках і
об’єднаних фігурною дужкою (парантезом), ставиться справа від вістря парантеза, яке знаходиться в середині групи формул і спрямовано в
сторону номера.
Загальне правило пунктуації в тексті з формулами
таке: формула входить до речення як його рівноправний елемент. Тому в кінці формул і в тексті перед ними розділові знаки ставлять
відповідно до правил пунктуації.
Двокрапку перед формулою ставлять лише у випадках,
передбачених правилами пунктуації: а) у тексті перед формулою є узагальнююче слово; б)
цього вимагає побудова тексту, що передує формулі.
Розділовими знаками між формулами, котрі йдуть одна під
одною і не відокремлені текстом, можуть бути кома або крапка з комою безпосередньо за формулою до її номера.
Розділові знаки між формулами при парантезі ставлять всередині парантеза.
Після таких громіздких математичних виразів, як визначники і матриці, можна
розділові знаки не ставити.
4.2.5. Загальні правила цитування та посилання на використані джерела
При написанні наукової роботи учень повинен
посилатися на джерела, матеріали або окремі результати з яких наводяться в роботі, або на ідеях і висновках яких розроблюються проблеми, задачі,
питання, вивченню яких присвячена наукова робота. Такі посилання дають змогу відшукати документи і перевірити достовірність
відомостей про цитування документа, дають необхідну інформацію
щодо нього, допомагають з’ясувати його зміст, мову тексту, обсяг. Посилатися
слід на останні видання публікацій. На більш ранні видання
можна посилатися лише в тих випадках, коли наявний у них матеріал, не включений
до останнього видання.
Якщо використовують відомості, матеріали
з монографій, оглядових статей, інших джерел з великою кількістю сторінок, тоді в посиланні необхідно точно вказати номери
сторінок, ілюстрацій, таблиць, формул з джерела, на яке є посилання в науковій роботі.
Посилання в тексті наукової роботи на джерела слід
зазначати порядковим номером за переліком посилань, виділеним двома квадратними дужками, наприклад, “ ... у працях [1 – 7]…”
Коли в тексті наукової роботи необхідно зробити
посилання на складову частину чи конкретні сторінки від повідного джерела,
можна наводити посилання у виносках, при цьому номер посилання
має відповідати його бібліографічному опису за переліком посилань
Приклад:
Цитата в тексті “… незважаючи на пріоритетне
значення мовних каналів зв’язку між діловими партнерами, ні в якому разі не
можна ігнорувати найбільші канали передачі інформації /6/1)”.
Відповідний опис у
переліку посилань:
6. Дороніна М.С. Культура спілкування ділових людей: Навч. посіб. – К.: КМ Асаdemia, 1998. – 192 с.
Відповідне подання виноски:
/6/ 1) розд. 1. Ділове спілкування,
с. 29.
Посилання на ілюстрації наукової роботи вказують
порядковим номером ілюстрації, наприклад, “рис.1.2”
Посилання на формули наукової роботи вказують порядковим
номером формули в дужках, наприклад “…у формулі (2.1)”.
На всі таблиці наукової роботи повинні бути посилання в тексті, при цьому
слово “таблиця” в тексті пишуть скорочено наприклад:
“…у табл. 1.2”.
У повторних посиланнях на таблиці та ілюстрації
треба вказувати скорочено слово “дивись”, наприклад: “див. табл. 1.3”.
Для підтвердження власних аргументів посиланням на
авторитетне джерело або для критичного аналізу того чи іншого друкованого твору слід наводити цитати. Науковий етикет потребує
точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу
може спотворити зміст, закладений автором.
Загальні вимоги до цитування такі:
а) текст цитати починається і закінчується лапками і
наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, із збереженням
особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими
авторами, не виділяються лапками, за
винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується
вираз “так званий”;
б) цитування повинно бути повним, без довільного
скорочення авторського тексту та без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні
допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома
крапками. Вони ставляться у
будь-якому місці цитати (на початку, всередині, наприкінці). Якщо перед
випущеним текстом або за ним стояв розділовий
знак, то він не зберігається;
в) кожна цитата обов’язково
супроводжується посиланням на джерело;
г) при непрямому цитуванні (переказі, викладі думок
інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути
гранично точним у викладенні думок автора, коректним щодо оцінювання його
результатів і давати відповідні посилання на джерело;
д) якщо необхідно
виявити ставлення автора наукової праці до окремих слів або думок з цитованого
тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику або знак питання;
є) коли автор наукової праці, наводячи цитату,
виділяє в ній деякі слова, то робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться крапка, потім дефіс і
вказуються ініціали автора наукової роботи, а весь текст застереження
вміщується у круглі дужки. Варіантами таких застережень є: (курсив наш. – М.X.), (підкреслено мною - М.Х.), (розбивка моя - М.Х.).
4.2.6. Оформлення списку використаних джерел
Список використаних джерел – елемент бібліографічного апарату, котрий
містить бібліографічні описи використаних джерел
і розміщується після висновків.
Бібліографічний
опис складають безпосередньо за друкованим твором або виписують з каталогів і
бібліографічних покажчиків повністю без
пропусків будь-яких елементів, скорочення назв і т. ін. (при цьому враховують відповідність бібліографічного опису вимогам чинного міжнародного стандарту ҐОСТ
7.1-84. за винятком вимог Изм. № 4 (ІПС № 2 2001)). Завдяки цьому можна уникнути повторних перевірок,
вставок пропущених відомостей.
Джерела
можна розміщувати одним із таких способів: у порядку появи посилань у тексті (найбільш
зручний для користування і рекомендований
при написанні наукової роботи), в алфавітному порядку прізвищ перших авторів
або заголовків, у хронологічному порядку.
Відомості про джерела, включені до списку,
необхідно давати відповідно до вимог міжнародних
і державного стандартів з обов’язковим наведенням назв праць.
Характеристика джерела
|
Приклад оформлення
|
Монографії: один, два або три автори
|
Сімонок
В.П. Семантико-функціональний аналіз іншомовної лексики в сучасній
українській мовній картині світу / Нац. юрид. акад. України. - X : Основа, 2000. – 331 с. – Бібліогр.: с. 291-329.
|
Василенко М.В. Теорія коливань.
Навч. посіб. - К.: Вища шк ., 1992. – 430 с.
|
|
Костіна Н.І. Моделювання фінансів / Н.І. Костіна, А.А. Алєксєев, П.В. Мельник;
Держ.
податк. адмін. України, Акад. держ. податк. служби України. – Ірпінь: Акад. ДПС
України, 2002. – 224с.: іл., табл. – Бібліогр.: с. 217-222.
|
|
Більше трьох авторів
|
Оплата
праці в сільськогосподарському виробництві / М-во аграр. політики України, Наук.-дослід.
центр нормативів праці; Ю.Я. Лузан, В.В. Вітвіцький, О.А. Аврамчук та ін. – К.: Центр
“Агропромпраця”, 2000. - 462, [1] с: іл., табл.
|
Багатотомні видання
|
Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та
практика. У 4 т. / Акад. прав. наук України, Держ. патент, відомство України,
Держ. агентство України з авт. І суміж. прав; За заг. ред. О.Д.
Святоцького. – К.: Вид. Дім “Ін Юре”, 1999. – Т. 1-4.
|
Перекладні
видання
|
Гайек Ф.А. Право, законодавство і свобода. Нове
визначення ліберальних принципів справедливості і політичної економії / Пер. з англ. В. Дмитрук.
– К.: Аквілон-Прес, 2000. – 447 с.
|
Довідники
|
Шишкоз М.М. США. Марочник сталей и сплавов ведущих
промышленных стран мира:
[Справочник] / М М. Шишков, А.М. Шишков. – Донецк. ООО "Юго-Восток",
2002. – 234 с.:ил.,табл.
|
Словники
|
Библиотечное депо: Терминол. слов. / Сост.: И.М.
Суслова, Л Н. Уланова. – 2-е изд. – М.: Книга, 1986. – 224 с.
|
Законодавчі, нормативні
акти
|
Господарський процесуальний кодекс України: Офіц.текст
із змін, станом на 1 лип. 2002 р. / М-во юстиції України. - К.: Вид. дім
"Ін Юре", 2002. – 129 с. – (Кодекси України)
|
Стандарти
|
ГОСТ 7.1-84. СИБИД.
Библиографическое описание документа. Общие требования и правила составления. – Взамен ГОСТ 7.1-76; Введ. 01 01.86. - М.:
Изд-во стандартов, 1984. - 77 с.
|
Збірники
наукових праць
|
Обчислювальна і
прикладна математика: 36. наук. пр. - К.: Либідь, 1993. - 99 с.
|
Депоновані
наукові праці
|
Меликов А.З., Константинов С.Н.
Обзор аналитических методов расчета и оптимизации мультиресурсних систем
обслуживания / Науч.-произв. корпорация "Киев.
ин-т автоматики". - К., 1996. - 44 с. - Рус. - Деп. в ГНТБ Украины 11.11.96, №
2210 - Ук96. - Реф. в: Автоматизация производственных процессов. - 1996. – №
2.
|
Складові частини: книги
|
Литвин В.М. Акт
проголошення незалежності України // Енциклопедія історії України,- К, 2003. - Т. 1: А-В. - С. 57-58.
|
збірника
|
Засиленко Н.Є.
Громадсько-політична та культурно-освітня діяльність І.М. Труби // Питання історії України. Історико-культурні аспекти: Зб. наук,
праць. - Дніпропетровськ, 1993. - С.
72-79.
|
журналу
|
Головин
Ю.И Магнитопластичность твердых теп // ФТТ -
2004.- Т.46, № 5. - С. 769-8-3.
Perez
K. Radiation therapy
for cancer of the cervix // Oncolgy. -1993. -Vol. 7. № 2.- P. 89-96.
|
Тези доповідей
|
Литвин
В.М. Втрати України в Другій світовій війні // Українська історична наука на
сучасному етапі розвитку: II Міжнар. Наук, конгрес укр.
істориків. Кам'янець-Подільський. 17-18 верес. 2003 р. -
Кам'янець-Подільський; К.; Нью-Йорк; Острог,
2005. - Т. 1.-С. 23-36.
|
Дисертації
|
Петров П.П. Активність молодих зірок сонячної маси:
Дис. доктора фіз.-мат. наук: 01.03.02; - Захищена 09.12.2005; Затв. 09.03.2006. - К., 2005. -
276 с: іл.-Бібліогр.:с.240-276.
|
Автореферати дисертацій
|
Петров
П.П. Активність молодих зірок сонячної маси. Автореф. дис. … доктора фіз.-мат. наук /
Головна астроном. обсерват. НАНУ.- К., 2005.- 35 с.
|
Препринти
|
Зелинский Ю.Б. 0 нелинейных выпуклых областях и
аналитических полиэдрах / Ю.Б.Зелинский, В.Л.Мельник - К.: Ін-т математики АН України, 1993. - 21
с. - (Препринт / АН Украины. Ин-т математики; 93, 94).
|
Посібники
|
Система
оперативного управлення предприятием "GroosBee XXI". Версия 3.30:
Рук. пользователя. Ч. 5, гл. 9 Подсистема учета производства /Сост. С. Беслик.
- Днепропетровск;
Арт-ГТрес, 2002.-186 с.: ил.,табл.
|
Звіт про
науково-дослідну роботу
|
Проведение испытаний и исследований теплотехнических
свойств камер КХС-2-12-ВЗ и КХС-2-12-КЗЮ: Отчет о НИР (промежуточ.) /
Всесоюз. заоч. ин-т пищ. пром-ти.-ОЦО102ТЭ; № ГР 800571; Инв. № В 119692. - М., 1981.- 90 с.
|
Авторські
свідоцтва
|
Линейный
импульсный модулятор:
А.с. 1626362. Украина. МКИ НОЗК7/02 / В.Г. Петров – № 4653428/21;
Заявл. 23.03.92; Опубл. 30.03.93, Бюл. № 13. - 4 с.:ил.
|
Патенти
|
Пат.
4601572 США, МКИ G 03 В 27. Microfilming system with zone controlled adaptive lighting: Пат. 4601572
США, МКИ G 03 В 27 D.S.Wise (США); McGraw-Hill inc. - № 721205;
Заявл. 09.04.35; Опубп. 22.06.86, НКИ 355/68. - 3 c.
|
Каталоги
|
Каталог
млекопитающих СССР. Плиоцен - современность / АН СССР. Зоол. ин-т; Под ред.
И.М. Громова, Г.И. Барановой. -А.: Наука. Ленингр. Отд-ние, 1981.- 456 с.
|
Електронний
ресурс
|
Розподіл населення
найбільш численних національностей за статтю та віком, шлюбним станом, мовними ознаками та рівнем освіти
[Електронний ресурс]: За даними
Всеукр. перепису населення 2001 р. / Держ. ком. статистики України; Ред.
О.Г Осауленко. - К.: CD-вид-во
"Інфодиск", 2004. -
1 електрон, опт диск (CD-ROM): цв; 12 см. - (Всеукр.перепис
населення, 2001). - Систем, вимоги: Pentium-266;
32 Mb RAM; CD-ROM Windows 98/2000/NT/XP. -
Заголовок з титул. екрану.
|
Спадщина
[Електронний ресурс]: Альм. Українознав. Самвидав. 1988-2000 pp. Вип.1-4 / Ред. Альм. M.I. Жарких. - Електрон. текстові дані (150 Мб). - К.: Корона тор,
2005 - 1 электрон. опт. диск (CD-ROM), цв; 12 см -Систем вимоги: Windows 95/98/ME//NT4/ 2000/ХР. Acrobat Reader. - Заголовок з титул. екрану.
|
|
Форум:
Електрон. тформ. бюл. - 2005. № 118. - Режим доступу: http://www mcforum.vinnitsa.com/mail-list/118 html. - Заголовок з
екрану
|
4.2.7. Додатки
Додатки оформлюють як продовження наукової роботи на наступних її сторінках
або у вигляді окремої частини (книги), розміщуючи їх у порядку появи посилань у
тексті роботи.
Якщо додатки оформлюють на наступних сторінках наукової
роботи, кожний такий додаток повинен починатися з нової сторінки. Додаток повинен мати заголовок, надрукований угорі малими
літерами з першої великої симетрично відносно тексту сторінки. Посередині рядка над заголовком малими літерами
з першої великої друкується слово “Додаток ___” і велика літера, що позначає додаток.
Додатки слід позначати послідовно великими літерами української абетки, за
винятком літер Г, Є, І, Ї, Й, О, Ч, Ь. наприклад,
додаток А, додаток Б. Один додаток позначається як додаток А.
При оформленні додатків окремою частиною (книгою)
на титульному аркуші під назвою наукової роботи друкують великими літерами слово “ДОДАТКИ”.
Текст кожного додатка за необхідності може бути
поділений на розділи й підрозділи, які нумерують у межах кожного додатка. У
цьому разі перед кожним номером ставлять позначення додатка (літеру) і крапку,
наприклад, А.2 – другий розділ додатка А; В.3.1 – перший підрозділ третього розділу додатка В.
Ілюстрації, таблиці та формули, розміщені в додатках,
нумерують у межах кожного додатка, наприклад: рис. Д.1.2 – другий рисунок першого розділу додатка Д); формула (А. 1) – перша формула додатка
А.
Немає коментарів:
Дописати коментар